Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року. За ред.М.І. Мельника, М.І. Хавронюка 

[назад]|[содержание]|[следующая]

Розділ XIX ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВСТАНОВЛЕНОГО ПОРЯДКУ НЕСЕННЯ ВІЙСЬКОВОЇ СЛУЖБИ (ВІЙСЬКОВІ ЗЛОЧИНИ)

Стаття 402. Непокора

1. Непокора, тобто відкрита відмова виконати наказ начальника, а також інше умисне невиконання наказу —

 

караються службовим обмеженням на строк до двох років, або триманням у дисциплінарному батальйоні на строк до двох років, або позбавленням волі на строк до трьох років.

 

2. Ті самі діяння, якщо вони вчинені групою осіб або спричинили тяжкі наслідки,—

 

караються позбавленням волі на строк від трьох до семи років.

 

3. Непокора, вчинена в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці,—

 

карається позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років.

 

1. Одним із головних загальних обов’язків усіх військовослужбовців є обов’язок беззастережно виконувати накази командирів (начальників), крім явно злочинних. Це обумовлено характерним для всіх військових формувань принципом єдиноначальності.

 

2. Об’єктом злочину є порядок виконання у військових формуваннях України наказів, який забезпечує необхідні в умовах військової служби відносини підлеглості та військової честі.

 

3. З об’єктивної сторони злочин може виражатися у двох формах: 1) відкрита відмова виконати наказ начальника; 2} інше умисне невиконання наказу.

 

Про загальне поняття наказу (розпорядження) див. коментар до ст. 41 КК.

 

Під наказом у ст. 401 розуміється одна із форм реалізації владних функцій, організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських обов’язків військової службової особи, змістом якої є пряма, обов’язкова для виконання вимога начальника про вчинення або невчинення підлеглим (групою підлеглих) певних дій по службі. В контексті ст. 402 під наказом розуміється також пряма вимога у вигляді розпорядження, вказівки, команди тощо.

 

Суттєве кримінально-правове значення має характер відданого наказу.

 

Так, наказ завжди має бути конкретним. Тому не можна розглядати як невиконання наказу невиконання військовослужбовцем загальних вимог служби, які містяться в статутах, порадниках, інструкціях тощо. Крім того, наказ має бути законним і виданим тільки в межах компетенції відповідної службової особи, а наказ з фінансових, матеріально-технічних та кадрових питань, — крім того, у письмовій формі. Якщо наказ виданий з порушенням вимог, які до нього пред’являються законодавством, він є незаконним.

 

Підлеглий не несе відповідальності за ст. 402 за невиконання наказу начальника, якщо цей наказ був незаконним (відданий невідповідною особою, в неналежному порядку, виходив за межі повноважень командира (начальника), за своїм змістом суперечив чинному законодавству, був пов’язаний з порушенням конституційних прав та свобод людини і громадянина). За умисне ж виконання явно злочинного наказу начальника підлеглий підлягає відповідальності як пособник відповідного військового службового злочину (скажімо, за виконання наказу начальника караулу про застосування фізичного насильства щодо заарештованих чатовий має нести відповідальність за ч. 5 ст. 27 і ч. 2 ст. 424).

 

Крім того, у кожному конкретному випадку має бути з’ясовано, чи не обумовлене невиконання наказу тим, що він був сформульований невиразно, нечітко й незрозуміле, допускав подвійне тлумачення або чи не був він перешкодою для виконання наказу іншого начальника. Про поняття “законний наказ”, а також про кримінально-правову оцінку дій особи, яка умисно віддає злочинний наказ, і особи, яка його виконує, див. коментар до ст. ст. 41 і 424 КК.

 

До військових начальників слід відносити військовослужбовців, які для виконання певних завдань мають у своєму розпорядженні підлеглих, наділені Правом віддавати останнім накази, розпорядження та інші обов’язкові для виконання вимоги і застосовувати щодо них дисциплінарну владу. Під військовими начальниками у військових статутах та інших актах військового законодавства розуміються: 1) начальники за службовим положенням (посадою), тобто військовослужбовці, котрим доручено постійно чи тимчасово керувати службовою діяльністю інших військовослужбовців або робітників та службовців (підлеглих); 2) начальники за військовим званням.

 

Начальники, яким військовослужбовці підпорядковані за службою, у т.ч. і тимчасово, є прямими начальниками для цих військовослужбовців. Найближчий до підлеглого прямий начальник є безпосереднім начальником.

 

Орієнтовний перелік військових начальників міститься в розділах 3, 6, 9—12 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України (командир полку, старшина роти тощо), в розділах 2 і 3 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України (командир дивізії, командувач військ оперативного командування тощо), в розділах 1, 2, 7 Статуту гарнізонної та вартової служби Збройних Сил України (начальник гарнізону, військовий комендант гарнізону тощо) та в деяких інших нормативно-правових актах. Специфічні назви військових начальників передбачені ст. ст. 14—15 Закону України “Про Службу безпеки України”, ст. ст. 46 , 56 Закону України “Про прокуратуру” тощо.

 

За своїми військовими званнями начальниками є: а) сержанти і старшини — для рядових 1 матросів однієї з ними військової частини; б) прапорщики і мічмани — для сержантів і старшин, рядових і матросів однієї з ними військової частини; в) молодші офіцери — для сержантів і старшин, рядових і матросів; г) старші офіцери за військовим званням підполковник, капітан 2-го рангу, майор, капітан 3-го рангу — для прапорщиків і мічманів, сержантів і старшин, рядових і матросів; д) генерал-лейтенанти, віце-адмірали, генерал-майори, контр-адмірали, полковники, капітани 1-го рангу — для молодших офіцерів, прапорщиків і мічманів, сержантів і старшин, рядових і матросів; е) генерали армії України, генерал-полковники, адмірали — для старших і молодших офіцерів, прапорщиків і мічманів, сержантів і старшин, рядових і матросів.

 

У разі спільного виконання службових обов’язків військовослужбовцями, що не підпорядковані один одному, якщо їх службові відносини не визначені командиром (начальником), начальником є старший із них за посадою, а за рівних посад — старший за військовим званням.

 

Військовослужбовець, який належить до одного військового формування, може бути начальником для військовослужбовця, який належить до іншого військового формування у випадках, коли: а) перший є начальником за військовим званням; б) за спільного виконання служби в порядку, встановленому законодавством, перший призначений начальником; в) за спільного виконання служби їх службові стосунки не визначені відповідним командиром (начальником), але перший має вищу посаду, а за рівних посад — вище звання. Спільним виконанням служби може бути, скажімо, Діяльність військовослужбовців ЗС і військ ІДО під час ліквідації наслідків природних катаклізмів тощо.

 

Командир спільного украшсько-польського батальйону (обов’язки командира батальйону по черзі виконуються офіцером ЗС України та офіцером Війська Польського) та інші представники командування в батальйоні мають право віддавати накази військовослужбовцям незалежно від їх належності до ЗС України або ЗС Республіки Польща. Військовослужбовці України повинні виконувати віддані накази, якщо вони не суперечать законодавству України і якщо ці накази пов’язані з метою, щодо виконання якої батальйон був створений.

 

Міжнародними угодами України можуть бути встановлені й інші положення, відповідно до яких начальником для військовослужбовців військових формувань України може бути іноземець. Невиконання ж відданого ним наказу за певних обставин містить склад злочину, передбаченого ст. 402.

 

Військовими начальниками можуть бути і військовослужбовці рядового складу, якщо вони призначені на відповідну посаду (наприклад, командир відділення, заступник командира взводу, старшина роти), або виконують певні завдання та мають при цьому в своєму підпорядкуванні інших військовослужбовців, яким можуть пред’являти обов’язкові для виконання вимоги (наприклад, начальник караулу, старший прикордонного наряду). Для кваліфікації діяння за ст. 402 не має значення, постійно чи тимчасово, письмовим чи усним розпорядженням призначено такого військовослужбовця виконувати обов’язки начальника.

 

Черговий роти є начальником для всіх військовослужбовців роти рівного з ним чи нижчого військового звання; черговий їдальні — начальником для всіх осіб добового наряду, призначених для робіт в їдальні, та поварів; черговий парку — для днювальних парку та механіка-водія чергового тягача; начальник військового ешелону — для всього особового складу ешелону, черговий і помічник чергового частини — для всіх осіб добового наряду і т, п.

 

Взагалі, крім зазначених вище, до категорії військових начальників потрібно відносити всіх військовослужбовців, які мають підлеглих під час несення спеціальних служб (караульної, патрульної, внутрішньої, вахтової, бойового чергування, прикордонної) та користуються правом віддавати підлеглим накази і розпорядження в інтересах виконання завдань тієї чи іншої спеціальної служби.

 

Відкрита відмова виконати наказ начальника — найбільш зухвала форма непокори — передбачає наявність заяви (усної чи письмової) підлеглого про його небажання виконувати наказ, або інше демонстративне його невиконання, яке може супроводжуватись будь-якими репліками чи здійснюватися мовчки. Від непокори слід відрізняти випадки суперечки, коли підлеглий вступає в обговорення наказу, виявляючи своє незадоволення у зв’язку з його отриманням, але врешті-решт наказ виконує.

 

Інше умисне невиконання наказу полягає у тому, що підлеглим наказ начебто приймається до виконання, але насправді не виконується. Невиконання наказу”може полягати: а) у діях, вчиняти які наказ прямо забороняв; б) невиконанні дій, які мали бути виконані згідно з наказом; в) у виконанні таких дій з порушенням встановлених наказом строків та інших обов’язкових умов ‘їх виконання.

 

Військовослужбовець, який ухиляється від несення внутрішньої чи іншої спеціальної служби та відмовляється виконати наказ начальника про повернення до виконання своїх спеціальних обов’язків, має нести відповідальність за сукупністю злочинів, передбачених ст. 402 і ст. ст. 418, 419, 420 або 421. Проте вчинена особою зі складу варти, патруля, внутрішнього наряду тощо непокора, не пов’язана з дотриманням правил несення відповідної спеціальної служби (наприклад, відмова прибрати у вартовому приміщенні), кваліфікується тільки за ст. 402.

 

Непокора вважається закінченою, залежно від форми її вчинення, з моменту відмови виконати наказ начальника або з моменту його фактичного невиконання.

 

4. Суб’єктом злочину є військовослужбовець (військовозобов’язаний під час проходження зборів), підлеглий щодо начальника, який віддав наказ.

 

5. З суб’єктивної сторони злочин у першій його формі може бути вчинений лише з прямим умислом, а в другій — з прямим або непрямим умислом. Мотиви непокори у цілому не мають значення для кваліфікації. Проте, якщо наказ не виконаний з мотивів його явної незаконності, відповідальність виключається. Якщо сам наказ був законним, але непокора спровокована попередніми незаконними діями начальника щодо даного підлеглого, питання про відповідальність має вирішуватися з урахуванням конкретних обставин справи.

 

6. Кваліфікуючими ознаками злочину є: 1) вчинення його групою осіб; 2) спричинення ним тяжких наслідків.

 

Про поняття група осіб див. коментар до ст. 28. Слід мати на увазі, що відповідні дії повинні розглядатися як вчинені групою осіб незалежно від того, притягнуті до кримінальної відповідальності всі співучасники злочину чи лише один із них, а щодо інших кримінальне переслідування припинено за нереабілітуючих обставин. Підбурювання групи військовослужбовців до непокори, якщо при цьому непокора вчинена не була з*причин, не залежних від волі підбурювача, кваліфікується за ст. 14, ч. 4 ст. 27 і ч. 2 ст. 402.

 

Під тяжкими наслідками у ч. 2 ст. 402 слід розуміти зрив виконання бойового завдання (яким у мирний час є, скажімо, несення караульної або прикордонної служби, бойового чергування), спричинення значної матеріальної шкоди тощо. Питання про наявність чи відсутність тяжких наслідків є питанням факту і вирішується судом у кожному випадку окремо на підставі всіх обставин справи.

 

Особливо кваліфікуючими ознаками злочину є вчинення його: 1) в умовах воєнного часу; 2) в бойовій обстановці.

 

Про поняття воєнний стан тут і далі див. коментар до ст. 111.

 

Бойову обстановку у цій та інших статтях розділу XIX Особливої частини КК слід розуміти як певний стан військових з’єднань, частин (кораблів) та (або) підрозділів, за яким вони ведуть погоджені дії з метою знешкодження (розгрому) військового супротивника, оволодіння важливими районами (рубежами) або утримання їх і виконання інших тактичних завдань. Бойова обстановка може мати місце під час загальновійськового, танкового, протиповітряного, повітряного і морського, а також наступального та оборонного бою, бою у місті, в оточенні, відбиття висаджування морського десанту тощо.

 

Бойова обстановка може виникнути в мирний час, наприклад, при ліквідації прикордонних конфліктів, при порушенні недоторканності повітряного чи морського простору України, у деяких інших випадках. Згідно з законодавством України серед основних завдань забезпечення військової безпеки в мирний час є такі, як забезпечення недоторканності державних кордонів у повітрі, на суходолі та на морі, припинення можливих провокацій та посягань на суверенітет країни. Як один із заходів територіальної оборони допускаються військові заходи, що застосовуються під час загрози або відбиття агресії, зокрема з метою захисту державного кордону від посягань іззовні і боротьби з диверсійно-розвідувальними силами та іншими озброєними формуваннями агресора на території країни. Для виконання цих завдань можуть бути залучені ЗС та Інші військові формування.

 

Ознаки “вчинення злочину в умовах воєнного стану та вчинення злочину в бойовій обстановці” не застосовуються при кваліфікації злочинів, вчинених військовослужбовцями українських миротворчих контингентів під час проходження служби в цих контингентах, оскільки: а) Верховною Радою України стан війни ні з однією із країн, на території яких дислокуються ці контингенти, не оголошується; б) у вказаних випадках воєнного нападу на Україну не існує а внутрішні конфлікти в тій чи іншій країні не мають характеру агресії проти країн, з якими Україна підписала договори про спільну оборону від агресії; в) зазначені контингенти не призначені для ведення військових дій з метою знешкодження військового супротивника та виконання інших тактичних завдань, взагалі не мають такого супротивника та фактично не ведуть такі дії.

 

Закон України “Про оборону України” в редакції від 5 жовтня 2000 р. (ст. ст. І,12,17)

 

 Закон України “Про Службу безпеки України” від 25 березня 1992 р. (ст.35)

 

Статут внутрішньої служби Збройних Сил України від 24 березня 1999р.

 

Дисциплінарний статут Збройних Сил України від 24 березня 1999р.

 

Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ України.

 

Стаття 403. Невиконання наказу

1. Невиконання наказу начальника, вчинене за відсутності ознак, зазначених у частині першій стати 402 цього Кодексу, якщо воно спричинило тяжкі наслідки,—

 

карається службовим обмеженням на строк до двох років, або триманням у дисциплінарному батальйоні на строк до одного року, або позбавленням волі на строк до двох років.

 

2. Те саме діяння, вчинене в умовах воєнного стану або в бойовій обстановці,—

 

карається позбавленням волі на строк від трьох до семи років.

 

1. Об’єкт і суб’єкт цього злочину збігаються з об’єктом і суб’єктом злочину, передбаченого ст. 402.

 

2. Об’єктивна сторона злочину характеризується тільки бездіяльністю. За ст. 403 мають каратися випадки невиконання, неточного або неповного виконання законного наказу внаслідок неуважності, безпам’ятності тощо. Злочин є закінченим з моменту фактичного настання тяжких наслідків.

 

До тяжких наслідків можуть бути віднесені зрив виконання бойового завдання, завдання значної матеріальної шкоди, катастрофу, аварію, пожежу, значне забруднення навколишнього середовища і т. ін. До тяжких наслідків невиконання наказу, змістом якого, наприклад, було попередження найбільш серйозних форм підриву військової дисципліни з боку інших військовослужбовців, є вчинення таких дій, як викрадення зброї, дезертирство тощо.

 

3. З суб’єктивної сторони невиконання наказу начальника вчинюється лише з необережності у вигляді злочинної недбалості або злочинної самовпевненості.

   

[назад]|[содержание]|[следующая]