____________________________________________________________________________________ |
|
||||||||||
|
Земельне право: курс лекцій для студентів юрид. вузів та факультетів. КОВТУН М.Г. - К.: Юмана, 2001.
Розділ II ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА
Феодальне земельне право. Більша частина території Східної Європи в УІ-УП
столітті була заселена слов'янськими племенами. Починаючи з VI століття почався
процес розпаду первіснообщинного ладу. З'являється приватна власність на
знаряддя виробництва, продукти праці, володіння ділянкою орної землі. Йде процес
формування панівного класу, який складався Із родоплемінних вождів, військових
начальників, дружинників, які захоплювали общинні землі, насильно стягували з
населення данину.
Захват головного багатства — общинних земель і земель підкорених народів дуже
тісно був пов'язаний з формуванням феодальних відносин. Родоплемінна знать при
захопленні земель примушувала населення цих земель платити подать, а в
подальшому селяни повинні були платити новому власнику землі оброк або барщину.
З IX ст. на території східних слов'ян утворюється єдина держава — Київська Русь
під владою Київського князя. Основну масу населення Київської Русі становили
селяни, які називалися смердами. Смерди були вільними людьми і мали у своєму
володінні землю, худобу, господарські будівлі і дім. Вони відбували військову
повинність в ополченні і платили податі. «Руська Правда» — перший писемний
пам'яток звичаєвого права, охороняла особу та господарство смерда, як і
будь-якої вільної людини. «Руська Правда» говорить також про напівзалежні і
повністю залежні категорії населення. До напівзалежних належать так звані
закупи. Більшість дослідників вважають, що закупи — це селяни, які з різних
причин втратили своє господарство, а потім брали позику або сідали на чужій
землі і обробляли її за певну частину врожаю. Хоча вони були з юридичної точки
зору вільними, але могли легко втратити волю, коли робили великі борги. Повністю
залежними від феодала були люди, яких називали челяддю або холопами. Джерелами
холопства були полон, вступ на службу феодала без укладення договору, втеча
закупа від феодала, народження від батьків-холопів. Холоп був позбавлений
будь-яких прав, він не мав ніякої власності.
15
Таким чином, за часи існування Київської Русі встановлюється феодальна
власність на землю і формується клас феодалів-землеволодільців і
феодально-залежних селян. Найбільшим земле володільцем в Київській Русі був
князь, який роздавав свою землю, разом з населенням, яке на ній проживало, за
службу дружинникам, боярам. Володіння землею, яку надав князь як нагороду за
службу, в подальшому ставало спадковим.
Після прийняття в X ст. християнства як державної релігії значна частина земель
зосередилась в руках церкви, духовенства.
Одночасно існувало общинне володіння землею. Приватної власності в цей період
ще не було. Селяни разом володіли землею, що належала общині. Всі повнолітні
чоловіки мали рівне право на ділянку орної землі. В загальному користуванні
були і сінокоси, ліси і т.ін. Всі питання щодо користування общинною землею
вирішувались загальними зборами.
Таким чином, форми земельної власності в добу Київської Русі були різноманітні:
князівський домен, боярська і монастирська вотчини, общинна земля. Власність
общини базувалась на природному праві, князівська — на освоєнні пустопорожніх
земель та захопленні общинних, а боярська і монастирська — на основі дарування
з боку князя. І хоча в «Руській Правді» спеціальних статей про право власності
на землю не було, вона фактично визнавала політичні права феодала, його права по
відношенню до феодально-залежного населення. Так, велика увага в «Руській
Правді» приділялась охороні права власності: запроваджувались досить суворі
наслідки за незаконне користування чужим майном, за порчу межових знаків. За
часів Володимира Мономаха був встановлений особливий порядок наслідування
нерухомості (землі). Привілеї в цьому мали князі, бояри, княжі мужі.
Держава Київська Русь проіснувала недовго. Спочатку від Києва відокремилась
Галичина, за нею Чернігівщина, потім Переяславщина, Волинь. На середину XII ст.
з великої держави залишився лише Київ з приміською зоною. На заході колишньої
Київської Русі виникає Галицько-Волинське князівство, на північному сході —
Ростово-Суздальське. Фактично Галицько-Волинське князівство, яке об'єднало май-
же всю частину української етнографічної території, на деякий час ще продовжило
існування української держави. Але згодом українські землі ввійшли до складу
Литовського князівства, пізніше частина земель переходить до Польщі. В XVI ст.
українські землі вже опинилися у складі Польщі (Галичина, Холмщина, Волинь,
Поділля, Київщина, Підлящ-шя), Литви (Берестейщина і Пінщина), Москви (землі по
Десні, Сейму, у верхів'ях Псла, Ворскли І Дінця).
Найбільш полонізованою в ці часи була Галичина, яка з XVI ст. стала провінцією
польського королівства. Старі галицькі боярські роди злились з польської
шляхтою. Право власності на землю стало належати князеві, шляхтичу, церкві. Що
стосується селян, то їх право власності на землю було замінено правом
користування. Поступово обмежується право вільного переходу селян з одного
господарства до іншого. Так, якщо в 1435 р. шляхта Галицької землі встановила,
що селянин може залишити пана і піти до іншого тільки на Різдво, то з 1505 р.
Радомським сеймом селянам взагалі було заборонено перехід без згоди пана. Все
більше зростав розмір панщини. Законом 1573 р. було встановлено повну владу
поміщиків над селянами.
Частина українських земель відійшла до Литовської держави. За формою правління
Литовська держава спочатку була ранньофеодальною монархією, а з часом
трансформувалася у монархію станово-представницьку. На чолі держави стояв
Великий князь. Влада Великого князя набувалась через призначення: князь-батько
призначав когось із синів (не обов'язково старшого) спадкоємцем. Великий князь
концентрував в своїх руках законодавчу, виконавчу і судову владу, був верховним
начальником збройних сил, призначав і звільняв вищих урядовців. У період
формування Литовської держави Великий князь роздавав землі найвпливовішим
боярам-ли-царям з умовою несення військової служби. У свою чергу бояри роздавали
землі іншим лицарям з умовою несення ними військової служби, а останні — ще
дрібнішим лицарям — володільцям землі. Так була встановлена ієрархічна васальна
залежність з Великим князем на чолі.
У литовську добу вільні селяни мали свої власні землі, господарства. В
залежності від характеру повинностей вони діли-
лись на різні категорії: тяглі селяни, чиншові або данники і слуги путні. Тяглі
селяни — це ті, які сиділи на землі пана, обробляли її своєю худобою. Крім того,
вони ше й платили податки. Пани платили з населення податки державі. Селяни
чиншові або данники платили натурою певну данину з свого господарства. Обсяг
натурального податку залежав від кількості землі, яку селянин мав у власності.
Крім того, селяни-дан-ники повинні були надавати харчі князеві та тим, хто його
супроводжує, під час їхнього переїзду по їх землях. З розвитком шляхетського
господарства селяни-данники поволі зникають, і вже третій Литовський статут їх
майже не знає. Селяни путні — це селяни, які відбували певну службу, що була
пов'язана із охороною кордонів або фортець.
Переважним типом селянського господарства були так звані двориша, які
об'єднували декілька господарств споріднених родин. Дворище було одиницею
оподаткування. Кілька дворищ об'єднувалось в село, а декілька сіл становили
волость. З XVI ст. селянську землю починають вважати власністю держави або
панів. У 1528 р. було проведено земельну реформу, за якою встановлювався розмір
земельного володіння селян. У відповідності із «Статутом на волоки» точно
встановлювався «волок» — земельний наділ 19,5 десятин. Кожне селянське
господарство одержувало одну волоку, з якої мало платити певний чинш натурою або
грішми, а окрім того, ще й відбувати панщину. «Статут на волоки» значно обмежив
право переходу селян від одного поміщика до іншого. Початок селянському
закріпаченню було покладено «Статутом на волоки Господаря його милості в усьому
княжінні литовськім» від 1557 р. Селянин міг піти від пана лише за умови, коли
він посадить на землю когось іншого. Єдине, що залишилось від свободи селянина,
це те, що його не можна було продати без землі і не можна було безкарно вбити.
Таким чином, за часів існування Литовської держави існувало великокнязівське,
магнатське, шляхетське, церковне та селянське землеволодіння. Вільно
розпоряджатися можна було родового, вислуженою або купленою земельною
власністю. Право володіння землею могло трансформуватись у право власності.
Право, як власності, так і володіння землею було обумовлене несенням
обов'язкової військової служби.
їй
Власник або володілець землі міг бути звільнений від військової служби тільки у
випадку захворювання. Становище селян ставало все більш важким, йшов процес
закріпачення селян, відповідно селяни втрачали право власності на землю.
Погіршення загального становища селян викликало різні форми протестів: втечі та
повстання. У XIV ст. в Україні з'являються козаки. їх поява була результатом
особливих умов життя українців у степу. Процес виникнення і формування стану
козаків був досить довгим. З часом вони стають постійними захисниками території
України, а згодом і головною силою в боротьбі за незалежну Україну. В 1520 р.
Великий князь вперше навербував козаків для військової служби. У 1572 р. було
складено реєстр (список) з 300 козаків, які підлягали коронному гетьманові і які
за свою службу отримували платню. Але основну масу козаків становили
нереєстрові, а так звані, низові козаки, які у XVI ст. створили на Запоріжжі
військову організацію. Загострення національних і соціальних протиріч,
закріпачення селянства і поява могутньої політичної і військової сили —
козацтва — призводили до постійних соціальних вибухів. Український народ під
керівництвом козацтва з кінця XVI ст. починає вести боротьбу за свою державу.
Національно-визвольна війна почалася з повстання козаків під приводом
чигиринського сотника Б.Хмельницького. Після довгих військових дій в 1649 р. під
Зборовом Б.Хмельницький підписав мирний договір, за яким у межах Речі Посполитої
створювалась автономна область у складі Київського, Брацлавського та
Чернігівського воєводств. Але невиконання договору обома сторонами призвело до
подальших військових дій. Б.Хмельницький звернувся з проханням про допомогу у
війні з Польщею до Москви і в 1654 р. було досягнуто угоди про встановлення
військового союзу України з Московською державою. Цей договір звільняв Україну
з-під підлеглості Польщі. Оскільки військовий союз з Москвою укладався на
рівноправних засадах, Україну розглядали як незалежну державу, а
Б.Хмельницького вважали за її главу.
Українська держава проіснувала аж до 1783 р. Ця держава розвивалась незвичайним
шляхом. Вона раптово постала у середині XVII ст. шляхом збройної боротьби і мала
назву
«Військо Запорізьке». Військовий характер держави відбився і на йменуванні її
глави (гетьмана), який поєднував в своїх руках функції військового керівника і
глави держави.
Усі землі, шо належали до того польській шляхті, перейшли у власність війська
запорізького, тобто стали державною власністю. Селяни стали вільними. Вони мали
право переходити з місця на місце, тобто вони не були закріпачені. Селяни
платили податки державі, які, як правило, мали натуральний характер.
Нівелювалась різниця між правовим становищем селян і козаків.
З державних земельних фондів Б.Хмельницький та інші гетьмани України виділяли
земельні наділи козацькій старшині та монастирям. Гетьманськими універсалами
земельні володіння надавались не тільки за ранги, але й як винагорода за певні
заслуги. Крім того, старшина могла також купувати землю, займати пустопорожні і
кинуті землі. Але поступово Українська держава потрапляє до сфери впливу Москви.
Московський цар почав надавати російським дворянам українські землі. Дворяни,
одержуючи землі в Україні, переводили на них російських селян-кріпаків (як
відомо, селянство в Росії було остаточно закріпачено «Соборним Уложенням» 1649
р.), і таки чином в Україні знову з'явилось кріпацтво. Крім того, і українська
старшина, прагнучи зрівняти себе у правовому відношенні з російським
дворянством, стала зацікавленою у закріпаченні селян.
Українські селяни протягом XVIII ст. поступово втратили волю. Спочатку вони
втратили право переходити у стан козаків і міщан. У 1760 р. селянам було
заборонено переходити з місця на місце, якщо вони не одержували на те дозволу
власника землі. У 1763 р. універсалом гетьмана Розумовського встановлюється
повна заборона переходу селян з місця на місце. В 1783 р. царським указом було
підтверджено універсал Розумовського і тим самим юридично оформлено
закріпачення українського селянства.
Земельне право XIX в ст. Коли у другій половині XVIII ст. на Україну поширюється
російське законодавство, то особи, що були як володільцями, так і власниками
землі, мали нести військову службу. «Усі звання шляхетського і військового,
чиновники, знатні, а також рядові люди, які у Малій
Росії мешкають і є повнолітніми, майно або землю батьківську, материнську, за
дружиною отриману, куплену, заслужену і яку-небудь іншим законним чином набуту
мають, а також іноземці, які у Малій Росії помістя мають і тут працюють,
спільно з малоросіянами государеву військову службу відбувати повинні», —
зазначалося у збірнику Права, за яким судиться малоросійський народ.
В 1835 році було введено в дію Звід законів Російської імперії. Регулюванню
відносин власності, в тому числі на землю, приділялось багато уваги. Нерухоме
майно розподілялось на «благоприобретенное» та родове. Було закріплено право
власності на землю, як право «на все произведения на ее поверх-ности, на все,
что заключается в недрах ее, на водьі, в пре-делах ее находяшиеся, и, словом, на
все ее принадлежнос-ти». Існували також суттєві обмеження права власності на
землю. Так, дворянин міг передати в спадок свою землю тільки старшому сину.
Селянам заборонялось виходити з общини і закріплювати за собою в приватну
власність земельну ділянку.
Земельний устрій після земельної реформи 1861 р. Найбільш значна подія XIX
століття — реформа 1861 р., яка здійснювалась на основі Маніфесту від 19 лютого
1861 року про звільнення селян від кріпосної залежності. Селяни протягом двох
років залишалися «тимчасово зобов'язаними» і тільки потім одержували волю.
За реформою селянин залишався особисто вільним, він одержував у власність
присадибний земельний наділ, але польову орну землю він мав викупити. Викуп
землі розтягувався на 20 років, і тільки після цього строку селяни мали стати
власниками землі. Слід зазначити, що вартість землі поміщики дуже завищили, і
селяни на Україні заплатили за землю удвічі більше, ніж була її реальна ціна.
У результаті земельної реформи кількість землі, що була у володінні селян
України, різко зменшилась. Якщо, наприклад, середній душовий наділ до реформи у
Київській губернії становив 6,6 десятин, то після проведення земельної реформи
він зменшився до 2,5 десятин.
Нібито особисто вільних селян після реформи було поставлено під особливу опіку
адміністрації, так званих «мирових
посередників*, яких губернатор призначав із місцевих поміщиків. Селяни не мали
право вільного пересування, бо воно було пов'язане з волею сільської общини, до
якої вони належали. Суть в тому, що податі держава накладала не на селянина, а
на общину, і остання розподіляла їх серед членів общини у відповідності з
кількістю душ і статками. Тому коли община давала дозвіл на вихід селянина, то
він змушений був платити податі в общині, а значить він мав регулярно
поновлювати право на дозвіл працювати поза межами общини. Таким чином, далеко
не всі селяни змогли скористатись правом викупу землі і поступово в середовищі
селян відбувалась майнова диференціація. Так. наприклад, напередодні революції
1905-1907 рр. 54 % селянських господарств мали земельний наділ до 6 десятин,
29,4 % господарств — від 6 до 10 і 16,6 % — понад 10 десятин надільної землі.
Досить часто, зокрема на правобережній Україні, зустрічалися селяни, які мали у
приватній власності по декілька десятків, а то й сотень десятин землі. Такі
селяни широко застосовували сільськогосподарські машини та передову
сільськогосподарську технологію, у них вирощувалась племінна худоба. Такі
селянські господарства (куркульські) широко застосовували найману працю. З
Іншого боку, десятки тисяч селян, не маючи реманенту і тяглової худоби, не
могли обробляти свій земельний наділ, а тому здавали його в оренду справним
господарям, а самі йшли наймитувати до поміщиків чи заможних селян або ж йшли у
місто і там працювали на підприємствах, їх становище ускладнювалось тим, що
вони були залежні від общини.
Збереження численних кріпосницьких пережитків викликало величезне незадоволення
селян, внаслідок чого відбувалися широкі селянські виступи по всій Україні.
В кінці 1904 р. було видано царський указ про поступове зрівняння селян у правах
з іншими станами, але цей указ не вирішив остаточно земельного питання. Після
революційних подій 1905 р. було вирішено провести земельну реформу, яка почалася
з Указу від 9 листопада 1906 р. «Про доповнення деяких постанов чинного закону,
який стосується селянського землеволодіння та землекористування». Столипінська
аграрна реформа, як її називали, передбачала корінні зміни
земельного устрою, насамперед в зруйнуванні общини. Тепер кожний член селянин
мав право вийти з общини із своїм земельним наділом та стати власником землі з
правом володіти, користуватися і розпоряджатися нею. В Указі підтверджувалось
право селян, що вийшли з сільської общини і стали власниками земельних наділів,
користуватися угіддями, які залишилися у розпорядженні общини. В подальшому цей
Указ був затверджений Державною Думою у Законі від 14 червня 1910 р. «Про зміни
та доповнення деяких постанов стосовно селянського землеволодіння», який
регламентував порядок встановлення права власності на землю у тих сільських
общинах, в яких не проводилися загальні земельні переділи з часу наділення їх
землею, і де земля передавалась у спадщину. Цей акт розширював коло селян, які
отримували можливість набуття землі у власність.
Земельна реформа мала надзвичайний успіх в правобережній Україні. Якщо,
наприклад, в європейській частині Росії з громади вийшло біля 24 % селянських
господарств, то на правобережній Україні — 50,7 %, на півдні України — 34,2 %, а
на Лівобережжі — 13,8 % селянських господарств.
Земельне право після революції 1917 р. Земельний устрій в країні був корінним
чином змінений після революції 1917 р. Декрет «Про землю» від 26 жовтня 1917 р.
та закон «Про соціалізацію землі», стали фундаментом будівництва радянського
земельного законодавства. В Україні набула чинності постанова РНК РРФСР від 5
листопада 1917 р. «Про перехід землі в розпорядження земельних комітетів». Ці
акти закріпили право розпоряджатися землею за Радами та підпорядкованими їм
волосними земельними комітетами. Отже, земельне законодавство фактично
встановило державну власність на землю, оскільки право розпорядження є
вирішальним елементом права власності.
Споживчо-трудові норми земельного володіння селян розроблялись губернськими і
повітовими з'їздами Рад. На базі поміщицьких маєтностеи створювались державні
радянські господарства (радгоспи), сільськогосподарські артілі і комуни.
Загальне керівництво по створенню радгоспів і колгоспів здійснював Наркомат
землеробства. Ці господарства часто створювались у примусовому порядку. На
основі резолюції
ІЛК РКШб) написаній В.Леніним, а потім затвердженій у грудні 1919 р. VIII
Конференцією РКП(б), Наркомат земле-робства затвердив Типовий статут трудових
землеробських артілей, яким і було визначено організаційно-правові форми
створення колгоспів в Україні.
Домінуючою формою землеволодіння в Україні було індивідуальне трудове
користування землею. У відповідності з резолюцією ІіК РКШб) ■'Про радянську
владу в Україні» 5 лютого 1920 р. Всеукрревком видав «Закон про землю», яким
обмежувалось безпосереднє використання землі державою через радгоспи.
У 1923 р. в Україні набрав чинності Цивільний кодекс РРФСР від 1922 р. Ііей
кодекс закріплював виключну державну власність на землю та все націоналізоване
майно. Вся державна власність виключалась з цивільного обігу.
Земельні правові відносини в УРСР регулювались Земельним кодексом РРФСР від
1922 р., до якого було внесено деякі несуттєві зміни і він став називатись
Земельним кодексом УРСР.
Земельний кодекс підтвердив право державної власності на землю. Право
користування землями сільськогосподарського призначення надавалось трудовим
землеробам та їх об'єднанням, міським поселенням та державним установам і
підприємствам. Право користування встановлювалось безстроковим. Кодекс
встановлював право користування землею тільки у складі земельного об'єднання,
якими були комуни і артілі, добровільні об'єднання окремих дворів, що
виокремлюються з інших земельних об'єднань. Кодекс закріплював умови і порядок
організації сільськогосподарських колективів.
Законодавство допускало трудову оренду землі строком на 12 років, а від 1928 р.
— на шість років. Застосування найманої праці в сільському господарстві
регулювалось Кодексом законів про працю.
У відповідності з «Загальними началами землекористування і землеустрою»,
прийнятими ЦВК і РНК СРСР у 1928 р., надавалися різноманітні пільги для
колективних господарств і переваги при наділенні їх землею та в кредитуванні.
З 1929 р. партія почала проводити колективізацію сільського господарства.
Постанова ЦК ВКП(б) «Про темпи колек-
тивізанії і заходи допомоги держави колгоспному будівництву» від 5 січня 1930
р. встановлювала строки колективізації. Вже на кінець першої п'ятирічки в
колгоспи було загнано 15 млн. селянських господарств.
У відповідності з директивами ЦК ВКП(б) було розроблено перший Примірний статут
сільськогосподарської артілі (1930 р.), який закріплював єдиний земельний масив
колгоспів. Селянам, які виходили з колгоспів, заборонялось надавати землі з
колгоспних земельних фондів. У відповідності з ст.4 Статуту підлягали
усуспільненню усі робочі і продуктові тварини, інвентар, усі зернові запаси,
корма. Все це ставало неподільним фондом колгоспів.
Постановою ЦВК СРСР від 1933 р. правлінням колгоспів надавалось право накладати
на колгоспників штраф за відмову виконувати певну роботу, а за повторну відмову
— виключати з колгоспів. У квітні 1933 р. РНК і ЦК ВКП(б) затвердили Тимчасові
правила трудового розпорядку у колгоспах. У відповідності з ними колгоспники
закріплювались за бригадами, а розпорядок робочого дня бригади затверджувався
правлінням колгоспу. Правила встановлювали дисциплінарну відповідальність за
невихід на роботу або відмову від роботи.
Новий Примірний статут 1935 р. встановив, що земля закріплюється за колгоспами
у безстрокове користування і що колгоспи зобов'язані планувати так своє
господарство, щоб виконувати державні плани сільськогосподарського виробництва
та усі «зобов'язання перед державою».
За кожним колгоспним двором статут визнавав присадибну ділянку землі для
ведення селянського господарства. Було встановлено кількість тварин, яку міг
мати селянський двір. Статут встановлював, що колгосп зобов'язаний у першу чергу
виконати сільськогосподарські поставки державі, потім забезпечити семенний,
фуражний, страховий та інші фонди, розрахуватися з машино-тракторною станцією,
після чого решту доходів могли розподілити по трудоднях. У статуті
встановлювався мінімум трудоднів, який мав щорічно виробляти колгоспник.
Конституція СРСР 1936 р. признала землю, її надра, води і ліси державною
власністю. Земля, яка використовувалась
колгоспами, закріплювалась за ними в безкоштовне безстрокове користування.
Кожен колгоспний двір міг мати в користуванні невелику присадібну ділянку і в
приватній власності присадібне господарство на цій ділянці.
Діюче в той час законодавство передбачало, шо присадібне землекористування
колгоспного двору може бути припинено в випадку переселення двору або смерті
всіх його членів. Постанова ЦК ВКП(б) та РНК СРСР від 27 травня 1939 р.
встановлювала, шо у випадку невироблення колгоспниками обов'язкового мінімуму
трудоднів без поважної причини вказане право також могло бути припинено. Площа
присадібної ділянки робітників, службовців та інших громадян, що проживали в
колгоспі, згідно Постанови ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 28 червня 1939 р. була
обмежена розміром в 0,15 га.
Земельне право в період 1941-1945 рр. В роки Великої Вітчизняної війни особливу
увагу приділяли розширенню використання сільськогосподарських земель для
необхідного в той час збільшення виробництва продовольства та сировини. Так, 1
березня 1942 р. була прийнята постанова РНК СРСР «Про дозвіл колгоспам
здійснювати сівбу на орних землях суміжних колгоспів, що не використовуються».
Постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 7 квітня 1942 р. «Про виділення земель для
присадибних господарств під городи робітників та службовців» сприяє розвитку
індивідуального городництва робітників і службовців.
Одночасно проводиться політика укріплення трудової дисципліни колгоспників. 13
квітня 1942 р. РНК СРСР і ЦК ВКП(б) приймають постанову «Про підвищення для
колгоспників обов'язкового мінімуму трудоднів», якою було встановлено, що
працездатні колгоспники та колгоспниці, які не відпрацювали на протязі року
обов'язковий мінімум трудоднів, повинні вважатися такими, що вибули з колгоспу,
втратили права колгоспника і позбавлені присадибної ділянки.
Земельне право в період 1946-1990 рр. В 1945 р. після закінчення війни до
складу радянської України ввійшли території Західної України. Особливого
законодавчого акта про націоналізацію земель Західної України прийнято не було.
Вважа-
чч'ь, що націоналізація землі виходить з факту включення цих територій до складу
Радянського Союзу.
Законодавчі акти, які приймались в післявоєнний період, були направлені на
раціональне використання земель колгоспами, вирішувались питання щодо
підвищення родючості земель сільськогосподарського призначення і їх охорони та
ін.
13 грудня 1968 р. були прийняті Основи земельного законодавства Союзу РСР'та
союзних республік, які відігравали важливу роль в регулюванні земельних
відносин. Значення Основ полягає в тому, що цей законодавчий акт встановлював
багато нових норм і був основою в формуванні нових в земельному праві
інститутів. Так, вперше виділялись категорії земель водного фонду і земель
населених пунктів. Передбачався окремий розділ про земельний кадастр. Основи
закріплювали принцип пріоритету використання земель сільськогосподарського
призначення.
Прийняття Основ земельного законодавства Союзу РСР і союзних республік стало
базою для кодифікації всього законодавства про природні ресурси: в 1970 р. були
прийняті Основи водного законодавства Союзу РСР та союзних республік, в 1975 р.
— Основи законодавства Союзу РСР та союзних республік про надра, в 1977 р. —
Основи лісового законодавства Союзу РСР та союзних республік.
Земельна реформа в Україні. Постанова Верховної Ради України від 18 грудня 1990
р. «Про земельну реформу» відкрила новий етап розвитку земельних відносин в
Україні. Головною метою сучасної земельної реформи стало докорінне перетворення
відносин земельної власності на основі ліквідації монополії держави на землю.
Подальше законодавство встановило три форми власності в Україні: державну,
колективну та приватну. Визнається ріність всіх форм власності. Право власності
на землю стало багатосуб'єктним. В процесі земельної реформи здійснюється
перерозподіл земель за цільовим призначенням і формами власності з метою
створення умов для рівноправного розвитку різних форм власності і
господарювання на землі, формування багатоукладної економіки, раціонального
використання і охорони земель з врахуванням ішнципів соціальної справедливості.
Здійснення земельної
реформи повинно забезпечуватись поетапною реалізацією комплекса правових,
економічних, технічних і організаційних заходів. Слід також враховувати
особливості перехідного періоду до риночних відносин.
Для проведення земельної реформи формується відповідна правова база, розроблено
і прийнято більш як 20 крупних законодавчих актів, видаються багаточисленні
нормативні інструкції. Але все ще залишається багато проблем при практичному
застосуванні законодавчих актів, зустрічаються суперечності, прогалини в
законодавстві, які повинні бути вирішені в подальшому.
Copyright © 2004-2006 Все
авторские права на размещенные материалы принадлежат их авторам.
Все
матераилы, представленные здесь, носят лишь ознакомительную цель.
Любое их незаконное
использование является нарушением авторских прав, поэтому после ознакомления рекомендуется приобрести эту литературу
в книжном магазине Вашего города.
| Povered by
STEP
|