Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року. За ред.М.І. Мельника, М.І. Хавронюка 

[назад]|[содержание]|[следующая]

Розділ XI ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАННЯ  

Стаття 65.    Загальні засади призначення покарання  

1.Суд призначає покарання:

1) у межах, установлених у санкції статті Особливої ча стини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин;

2)  відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу;

3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання.

2. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.

3. Підстави для призначення більш м’якого покарання; ніж це передбачено відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу за вчинений злочин, визначаються статтею 69 цього Кодексу.

4. Більш суворе покарання, ніж передбачене відповідними статтями Особливої частини цього Кодексу за вчинений злочин, може бути призначене за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків згідно зі статтями 70 та 71 цього Кодексу.

1. Загальні засади призначення покарання спрямовані на забезпечення індивідуалізації, гуманності і справедливості покарання. Вони являють собою систему найбільш істотних критеріїв, що визначають порядок і межі діяльності суду при призначенні покарання,

2. Ст. 65 встановлює, що сул призначаючи покарання, зобов’язаний насамперед виходити з санкції норми КК, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин. Санкцією є та частина статті Особливої частини КК, яка визначає вид і розмір покарання за даний злочин.

Ч. ч, 3 і 4 ст. 65 містять два винятки із наведеного правила, згідно з якими інше покарання, ніж передбачене санкцією статті Особливої частини КК, може бути призначене: 1) більш м’яке — за підстав, визначених ст. 69; 2) більш суворе — за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків відповідно до ст. ст. 70 і 71. 3. Суд призначає покарання відповідно до положень Загальної частини КК. Саме в ній визначені завдання КК (ст. 1), підстава кримінальної відповідальності (ст. 2), положення, що визначають чинність кримінального закону (ст. ст. 3-8), поняття злочину та класифікація злочинів, стадії злочинної діяльності (ст. ст. 11 — 16), суб’єкт злочину (ст. ст. 18-22), поняття вини та її форм (ст. ст. 23-25), основні положення щодо співучасті у злочині (ст. ст. 26 — 31), множинності злочинів (ст. ст. 32 — 35), обставин, що виключають злочинність діяння (ст. ст. 36 — 43), звільнення від кримінальної відповідальності (ст. ст. 44-49), покарання (ст. ст. 50-87), судимості (ст. ст. 88-91), примусових заходів медичного характеру та примусового лікування (ст. ст. 92 — 96), особливостей кримінальної відповідальності неповнолітніх (ст. ст. 97—108). Призначення покарання всупереч вимогам Загальної частини КК неприпустиме. За наявності передбачених законом підстав суддя, що порушив приписи норм Загальної частини КК при призначенні покарання, підлягає кримінальній відповідальності, зокрема за ст. 375.

4. При призначенні покарання суд враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання.

За ступенем тяжкості злочини поділяють на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі (див. ст. 12 та коментар до неї). Ступінь тяжкості злочину, як випливає зі ст. ст. 12 і 68, не залежить від стадії злочину, виду співучасника злочину, віку особи.

Під врахуванням особи винного слід розуміти врахування позитивних і негативних соціальних, фізичних, психічних і правових елементів характеристики особи, що вчинила злочин, які мають кримінально-правове значення. Соціальну характеристику особи становлять професія, фах, обіймана посада, ставлення до праці чи навчання, наявність державних та інших нагород, відзнак, почесних звань, наявність сім’ї, ставлення до інших членів суспільства, поведінка на роботі, в побуті, додержання вимог суспільного співжиття тощо. До фізичних ознак належать зокрема: стать, вік, стан здоров’я, здатність до праці. Психічними ознаками є: наявність чи відсутність психічного розладу, темперамент, характер, соціальна спрямованість. Темперамент особи— це сукупність психічних особливостей, пов’язаних з емоційним станом, тобто зі швидкістю виникнення почуттів та ЇХ силою, а характер особи — стійкий, цілісний склад душевного стану, що виявляється у психічних актах, манерах, звичках, емоційних переживаннях. Соціальна спрямованість особи виражає коло її інтересів, потреб, світогляд, загальний культурний розвиток, сукупність принципів і мотивів поведінки. У правовому аспекті особу винного характеризує наявність ознак загального, і спеціального суб’єкта, судимості, множинності вчинених ним злочинів, вчинення злочину у співучасті тощо.

Врахування обставин, які пом’якшують та обтяжують покарання, здійснюється судом відповідно до ст. ст. 66 та 67.

5. Суд має призначити особі покарання, необхідне і достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Таке покарання є результатом інтелектуальної діяльності суду, в процесі якої він оцінює ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного, всі пом’якшуючі та обтяжуючі обставини, ступінь здійснення злочинного наміру, а в разі вчинення злочину у співучасті — характер та ступінь участі особи у вчиненні цього злочину.

Призначенню судом особі необхідного і достатнього для її виправлення і попередження нових злочинів покарання сприяють санкції норм КК, які за своєю конструкцією є, як правило, альтернативними і відносно визначеними.

Постанова ПВС № 22 від 22 грудня 1995 р. “Про практику призначення судами кримінального покарання” (п. 2).  

 

Стаття 66.    Обставини, які пом’якшують покарання  

1. При призначенні покарання обставинами, які його пом’якшують, визнаються:

1)  з’явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину;

2) добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди;

3) вчинення злочину неповнолітнім;

4) вчинення злочину жінкою в стані вагітності;

5) вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин;

6) вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність;

7) вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого;

8) вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності;

9) виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням злочину у випадках, передбачених цим Кодексом.

2. При призначенні покарання суд може визнати такими, що його пом’якшують, і інші обставини, не зазначені в частині першій цієї статті.

3. Якщо будь-яка з обставин, що пом’якшує покарання, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати й при призначенні покарання як таку, що його пом’якшує .

1. Обставини, які пом’якшують покарання, маючи відповідну систему, характеризують знижений ступінь суспільної небезпеки особи злочинця та вчиненого ним діяння слугують критерієм індивідуалізації покарання.

2. З’явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину мають бути добровільними, тобто базуватися на внутрішньому переконанні особи. Закон не встановлює, до кого саме особа повинна з’явитися із зізнанням, щоб така її поведінка була визнана обставиною, яка пом’якшує покарання, але мається на увазі, що ним є компетентний орган державної влади або його відповідна службова особа. Змістом зізнання є відомості про підго-товлюваний, вчинюваний або вчинений злочин.

Щире каяття характерне тим, що воно засновано на належній критичній оцінці особою своєї протиправної поведінки через визнання вини і готовність нести кримінальну відповідальність.

Сприяння розкриттю злочину здійснюється добровільно у будь-якій формі: повідомлення правоохоронним органам або суду фактів, надання доказів, іншої інформації про свою злочинну діяльність  та/або таку діяльність інших осіб. Таке сприяння має бути активним, тобто певною мірою ініціативним та енергійним.

3. Добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди здійснюється з власної ініціативи до винесення обвинувального вироку суду. Збитки є шкодою майнового характеру, вираженою в грошовій формі. Вони можуть виражатися у знищенні майна, посівів, насаджень, втраті годувальника, заробітної плати у зв’язку з інвалідністю тощо. Усунення заподіяної шкоди може виявитися, наприклад, у відновленні попереднього стану предмета злочинного по?ягання, наданні потерпілому коштів, які він витратив у зв’язку зі злочинним посяганням, поверненні викраденого майна тощо. Компенсацію винним моральної шкоди також слід розглядати як обставину, що пом’якшує покарання. Добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди може розглядатися судом як обставина, що пом’якшує покарання, незалежно від того, здійснені вони до викриття злочину, в період його розслідування чи судового розгляду. Не є обов’язковим при цьому особисте відшкодування винним завданого збитку або усунення заподіяної шкоди. Вони можуть бути здійснені за його дорученням або на прохання й іншими особами як за рахунок винного, так і за рахунок цих осіб.

4. Вчинення злочину неповнолітнім може бути визнано обставиною, яка пом’якшує покарання, тоді, коли злочин вчинено особою, яка не досягла 18-річного віку.

5. Вагітність в медичній науці розглядають як фізіологічний процес, під час якого в організмі жінки із заплідненої яйцеклітини розвивається плід, здатний до внутрішньоутробного життя. Цей процес має певний негативний вплив на психіку жінки, викликаючи у неї роздратування, неврівноваженість, надмірну збудженість, гарячковість, що знижує можливості самоконтролю за власною поведінкою, може призводити до неадекватної оцінки нею життєвих обставин і вчинення протиправного діяння. З огляду на це, визнання вчинення злочину жінкою в стані вагітності обставиною, що по-^ м’якшує покарання, є цілком обґрунтованим.

6. Збїг тяжких особистих, сімейних чи інших обставин передбачає збіг таких негативних обставин, які заподіюють особі страждання, негативно впливають на її психіку, можуть викликати у неї стан розпачу, надмірну дратівливість, гарячковість, що не сприяє належному здійсненню самоконтролю поведінки. Перелік вказаних обставин законом не визначено. Судова практика визнає ними зокрема: смерть або тяжку хворобу рідної чи близької особи; хворобу винного; втрату ним роботи; складні житлові умови; подружню зраду або іншу подію, що спричинила конфлікт у сім’ї; важкий матеріальний стан; проживання підлітка в сім’ї п’яниць чи наркоманів. Ці обставини нерідко стимулюють девіантну поведінку особи.

Для визнання цих обставин такими, що пом’якшують покарання, необхідно встановити об’єктивний зв’язок між даними обставинами і вчиненим злочином. Видається, що така обставина, як важкий матеріальний стан, не може визнаватися такою, що пом’якшує покарання при вчиненні, наприклад, зґвалтування. Це стосується й обставин, що виникли внаслідок аморального і протиправного способу життя самого винного. Так, важкий матеріальний і сімейний стан, який став наслідком систематичного пияцтва чи вживання наркотичних засобів, не може визнаватися обставиною, яка пом’якшує покарання при вчиненні корисливих злочинів. Тому суд повинен не лише вказати у вироку на наявність цих обставин, а й розкрити їх зміст та обґрунтувати зв’язок із вчиненим злочином.

7. Вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність означає, що при вчиненні злочину свобода вольової поведінки винної особи була обмежена зазначеними обставинами.

Примус щодо особи виявляється в застосуванні до неї психічного (погрози) чи фізичного насильства. Фізичне насильство — це протиправний вплив на організм іншої людини шляхом нанесення ударів, побоїв, мордування тощо, який вчиняється проти її волі і спричинює їй фізичну і моральну шкоду. Погроза (психічне насильство) означає реальну погрозу заподіяти особі фізичну, моральну або майнову шкоду. Залежно від форми виразу воно може бути словесним, письмовим, у формі конклюдентних дій (жестів, демонстрації зброї, інших дій, спрямованих на примушування особи до вчинення злочину).

Застосування примусу до особи з метою спрямування її поведінки в бажаному для винного напрямі може повністю або певною мірою позбавляти цю особу можливості керувати своїми вчинками. Згідно з ч. 1 ст. 40 не є злочином діяння особи, яка заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, вчинене під безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками. У тих випадках, коли особа внаслідок фізичного примусу зберігала можливість керувати своїми діями, а також у випадках застосування психічного примусу, питання про кримінальну відповідальність вирішується за правилами крайньої необхідності (ст. 39). Якщо ж така особа підлягає кримінальній відповідальності, то вчинення злочину під впливом погрози, примусу враховується судом при призначенні покарання як обставина, що пом’якшує покарання. Застосування до особи фізичного чи психічного примусу в ряді випадків утворює самостійні склади злочинів (наприклад, ст. ст. 115, 120-122, 125-127, 129).

Матеріальна залежність — це таке становище винного, при якому він повністю або частково перебуває на утриманні особи, яка схилила його до вчинення злочину. До числа цих осіб можуть належати батьки, опікуни та інші особи, які забезпечують винного житлом, харчуванням, одягом, грошима. Службовою є залежність винного від іншої особи в силу підпорядкованості їй за посадою чи виконуваною роботою, що ґрунтується на його побоюванні бути звільненим з роботи, пониженим в посаді, позбавленим премії тощо, або на його очікуванні підвищення в посаді, матеріальної або іншої винагороди. Інша залежність —будь-яка інша, крім зазначеної вище, залежність винного від того, хто схиляє його до вчинення злочину, яка виникла через певні життєві обставини і внаслідок якої він відчуває себе зобов’язаним перед такою особою або певною мірою підкорений їй (винний зобов’язаний їй рятуванням життя своєї дитини, або від неї залежить включення його до виборчого списку партії, або їй відомі відомості, які винний бажає зберегти в таємниці, тощо). Така залежність може бути обумовлена родинними, партійними, релігійними або іншими відносинами.

8. Під сильніш душевним хвилюванням, викликаним неправомірними або аморальними діями потерпілого, розуміються сильні, такі, що швидко виникають та бурхливо протікають, короткочасні стани психіки винного, причиною яких була неправомірна або аморальна поведінка потерпілого. Такий психічний стан спричинює жах, відчай, лють особи, що звужує її здатність значною мірою усвідомлювати свої дії або керувати ними.

Причиною виникнення сильного душевного хвилювання можуть бути будь-які неправомірні, у т.ч. злочинні, або аморальні дії потерпілого. При цьому ваЗкливим є те, що стан сильного душевного хвилювання виник відразу після вчинення потерпілим вказаних дій, а не через значний проміжок часу після цього. Протиправні або аморальні дії можуть бути спрямовані не лише проти самого винного, а й проти його рідних, близьких або інших осіб, суспільства загалом.

9. Вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності означає, що злочин було вчинено в умовах крайньої необхідності, але з перевищенням її меж (див. коментар до ст, 39).

10. Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням злочину у випадках, передбачених КК, може бути визнано обставиною, яка пом’якшує покарання, лише у разі вчинення особою, яка виконує зазначене завдання, умисного особливо тяжкого злочину, пов’язаного з насильством над потерпілим, або умисного тяжкого злочину, пов’язаного з заподіянням тяжкого тілесного ушкодження потерпілому чи настанням інших тяжких або особливо тяжких наслідків (ч. 2 ст. 43).

11. Наведений у ст. 66 перелік обставин, які пом’якшують покарання, не є вичерпним. При призначенні покарання суд може визнати такими, що його пом’якшують, й інші обставини, не зазначені у цій статті. Ними, зокрема, можуть бути: вчинення злочину вперше; визнання вини особою, що вчинила злочин; молодий вік цієї особи; позитивна характеристика за місцем праці, навчання чи проживання; стан її здоров’я; наявність малолітніх дітей чи інших осіб на її утриманні.

12. Згідно з ч. З ст. 66, якщо будь-яка з обставин, що пом’якшує покарання, у т.ч. прямо не визначена у ч. 1 ст. 66, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його пом’якшує. Так, не може бути врахована як вказана обставина вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого, при засудженні особи за ст. ст. 116 і 123, в яких вона є обов’язковою ознакою складу злочину.  

 

[назад]|[содержание]|[следующая]